ВЕРБА - універсальний символ Прадерева життя, а Великодна
верба- його живий вираз. Уособлення працездатності й родючої сили. Вона - образ
весни, Батьківщини, України і, разом з цим, жіночого смутку та вдівства.
Виражає меланхолійну красу. Своєрідно приваблива, навіть по-особливому
таємнича, несе в собі поклик до бажань, які не завжди можна визначити і
пояснити .
Де ростуть верби, там
чисті джерела води.
На городі під вербою стоїть колодязь із
водою.
Де срібліє вербиця - там здорова водиця.
Верба і дівчина приймуться де-небудь.
Верба, як трава лугова: ти її покоси, а
вона знову виросте.
Де не повернешся, золоті верби ростуть.
Гнучка, як лоза.
Зігнувся, як верба над водою.
Така правда, як на вербі груші.
Високий, як лоза, а дурний, як коза.
Верболіз б'є до сліз.
Вербові дрова, а козячий кожух - то й
випре дух.
ЛЕГЕНДА ПРО ПЛАКУЧУ ВЕРБУ
ВідповістиВидалитиЖила колись в нашому краю дівчина рідкісної вроди. Безліч юнаків і поважних чоловіків пропонували їй серце, багатство та славу, здобуту в боях чи у важкій праці. Та дівчина відмовляла всім лише тому, що була закохана в свою вроду, завжди дивилася на себе в дзеркало й зі смутком повторювала:
-Невже колись пропаде ось таке чудо? Невже злиняють брови, потьмяніють очі, зморщиться шкіра й стану я згорбленою бабою.
А коли приходили женихи, вона вимагала:
- Подаруйте мені вічну красу, тоді я покохаю вас. Хто здобуде
таємницю нев'янучої молодості, той стане моїм обранцем,
Роз’їжджалися у всі кінці світу женихи, шукаючи еліксиру юності для самозакоханої діви. Всюди побували вони: в підземеллях алхіміків, в заморських краях, в чаклунських оселях, проте ніде жаданого еліксиру не знаходили. Багато хто з них наклав головою в далеких мандрах.
Якось сиділа діва над озером, дивилася в дзеркальне плесо, милуючись собою, і розчісувала буйні коси. І закохався в неї водяний цар. Виплив з ковбані, обережно наблизився до красуні, щоб не злякати її, і тихенько покликав, зітхаючи:
- Ти не бійся мене, діво прекрасна. Я цар водяний!
Затуманеним поглядом ковзнула вона по плечах, вкритих лускою,
по зеленому волоссі, кивнула привітно:
Бачила я вас перебачила, царю водяний? Які тільки женихи до мене не сваталися. Ти ще красунчик порівняно з деякими. Не лякаюся тебе,— кажи, чого бажаєш?
— Покохав я тебе, діво, міцно й навіки. Не зустрічав такої
краси ні з-поміж русалок моїх, ні між тих дівчат, що купаються
у володінні моєму. Будь мені за дружину, зроблю тебе царицею
водяного царства. Все для тебе зроблю, чого зажадаєш, бо силу
маю велику І„
Стрепенулася дівчина.
— Все можеш зробити?
- Так! Наказуй!
— Чудово,— загорілася діва, замисливши, одначе, обдурити водяного володаря.— Буду ттвоєю, але... зроби так, щоб вічно мій
прекрасний образ відбивався у дзеркалі твоїх вод, щоб з року
в рік він ставав усе гарніший і гарніший...
Нахмурився цар, замислився. Зрозумів, що дала йому діва підступну загадку, ошукала його. Бути вічно молодою, бути відображеною в озері й разом з тим не йти до нього? Але слово було сказане, гідність володаря вод не дозволяла йому відмовитися під обіцяного.
- Буде так, як ти зажадала,— зітхнув цар.— Вічно твій чарівний
образ буде відбиватися в цьому озері, але станеш
ти плакучою вербою — деревом прегарним і замисленим. Цілуватиму я коріння твоє, що
купатиметься у водах моїх, буду ніжити коси зелені хвилями буйними...
Так заявилося в нашому краю нове славне дерево — верба плакуча…
МАРУСИНА ВЕРБА
ВідповістиВидалитиЩе як не було Каховського водоймища, проти села Доброї Надії, що біля Марганця, в плавнях росла стара-престара, висока та кучерява верба. Років їй триста було, а може, й більше! Називали її Марусиною вербою. А чому так називали — про те ось що старі люди розповідають.
Колись на Україну нападали татари. Грабували, палили, різали, брали в полон парубків та молодих чоловіків, щоб потім туркам продавати на каторжну працю, а молодиць і дівчат — у гареми, на наругу. Одного разу після спустошливого походу поверталася орда додому, в Крим, і зупинилася саме там, де тепер наше село лежить.
Великий плач і стогін стояв над бусурманським табором. То плакали і стогнали невільники. А поміж тих невільників була дівчина Маруся. Така гарна, така гожа, що найстарший татарський ватаг всю дорогу з неї очей не зводив. Як тільки отаборилися, він одразу ж і наказав своїм слугам привести нещасну бранку до себе в намет.
Розшукали слуги Марусю, схопили її, розв'язали та й ведуть до свого пана. А дівчина як побачила пишний намет, так про все й здогадалася. Та давай тоді щосили пручатися. Довго, сердешна, борсалася, кусала руки ворогам, поки нарешті-таки вирвалася. А вирвавшись, чимдуж побігла до плавнів. Так бігла, що ніхто її не міг зупинити. Пускати ж стрілу не дозволяв вельможний татарин, звелів узяти полонянку живою.
Поки там хтось із ординців скочив на коня і погнався за нею верхи, Маруся була вже під високою вербою. Зрозуміла, що порятунку не буде, й миттю злізла на дерево, на самісінький його вершечок. А тоді перехрестилася і кинулася вниз головою та й розбилася. Не скорилася вона лихим нападникам-чужинцям, не дала їм понівечити свою чисту вроду. Від того часу й звуть ту вербу, з якої кинулася горда дівчина, Марусиною.
ВідповістиВидалитиВЕРБОВА ПІСНЯ Не раз козаки вирушали в походи, щоб захистити рідну землю. Проходили через села, добирали охочих піти в похід, стати на захист рідного краю.
Отож і простувала одного разу селом козача сотня. А попереду молодий, вродливий, дужий сотник. Все на ньому сяяло, а найбільше його великі карі очі. Щирим усміхом квітли вуста. Виступали козаки в похід... Сільські дівчата і молодиці одна з поперед одної частували козаків хто чим міг. А до сотника ціла черга. Красуня Вербиця стояла осторонь, посміхаючись, дивилась на козака. Важка коса золотою хвилею блищала в сонці. Звабливо напіввідкрились її уста, клично сяяли очі. Сотник не витримав, зупинився біля дівчини, захоплено обіймав зором всю її зграбну постать. Гомін притих. Встав козак із коня, низенько вклонився дівчині і сказав: «Скільки живу, кращої не бачив! Взяла в полон ти мене, кінець козачій волі. Як повернуся живий – будеш моєю дружиною?» Стало тихо навколо, як у вусі. По хвилі Вербиця вклонилася і йому та й відказала: «Повертайся живий, козаче! А тоді й поговоримо». І мовчки подала йому вишивану хустину.
Довго-довго стояла край села, махала рукою козакові.
Після того в селі ніхто не смів женихатися до дівчини.
А як чекала вона свого судженого! Довгими вечорами сиділа самотньо під хатою і співала, співала. Взимку мовчки сиділа край вікна і все чекала, чекала... Та ба!..
Одного вечора у двір зайшов кобзар. Вербиця завела його до хати, нагодувала-напоїла. Та й давай розпитувати, де він бував, що чував. Кобзар помовчав, а тоді запитав, як її звати, та аж посмутнів, коли вона сказала. Дівчина зблідла; «То, може, ви щось чули про мого нареченого ?».
Кобзар мовчки взяв кобзу до рук та й заспівав думу про бій козацький, про козака вбитого, що лежить в степу Заплакала дівчина, а дід дістав щось із пазухи і подав дівчині. То була її хустка... Мов риба об лід забилася дівчина в риданні...
По хвилі кобзар мовив: «Пізнав я тебе, не розпитуючи. Так тебе описав козак. Не судилось тобі бути його дружиною, з сирою землею повінчався козак»...
Узяв кобзу та й пішов собі. А дівчина довго стояла, мов закам’яніла... Три весни промайнуло, доки вона трохи відійшла, поки відтав лід у серці...
А це вже другу весну чекає чогось, шумує їй кров молода. А ніхто не важиться.
«Чом до мене, моя мати,
Ніхто не пришлеться?»
Мати тужно відповідає:
«Багач, доню, не захоче,
А бідний не сміє»...
Муляє очі Вербиця багацьким синам, та батьки заборонили і думати – бідняцька дочка...А бідні не сміють, бояться насмішок, піймавши гарбуза. Думають, що чекає когось знатнішого, значні-шого... А дівчини очі тужно квилять:
«Чом до мене, моя мати,
Ніхто не пришлеться?»
Болить-рветься материнське серце, лебедіє тужна думка:
«Нехай твоя руса коса
Зіллям зеленіє...»
Весняної місячної ночі пішла Вербиця до ставу. Довго ходила, співала сумовитих пісень. А тоді враз підвела д’горі руки і мов закляття проспівала:
«Нехай моя руса коса
Зіллям зеленіє!»
І нараз стала вербою. Сумовите гілля низько посхилялось долу, вмочає в воду зелене листя. Тільки вітер все зачіпає вербу, пестить пишні зелені коси, грайливо тіпає їх з боку на бік... Попід вербою часто стоять закохані, перемовляються ніжними словами. І тоді верба тоскно шелестить, ніби хтось тихо зітхає. І прозвали ту вербу плакучою... А дівчата склали пісню:
Закувала зозуленька
На стодолі на розі...
Заплакала дівчинонька
В батька на порозі.
Не куй, не куй, зозуленько,
На стодолі на розі!..
Не плач, не плач, дівчинонько,
В батька на порозі!
«Іду яром до криниці,
Коромисло гнеться...
Чом до мене, моя мати,
Ніхто не пришлеться?»
«Багач, доню, не захоче,
А бідний не сміє.
Нехай твоя руса коса
Зіллям зеленіє!»
ВЕРБА Жила в древні часи в Литві жінка. Звали її Блінда. Не була вона особливою красунею або розумницею, в дівчатах нічим не виділялася в рідному селі. Та і поводилася скромно. Від усіх подруг відрізняло її те, що після заміжжя вона напрочуд легко народжувала дітей - красивих, здорових. Багато дітей було у Блінди, для неї дитя народити - що яблучко з'їсти, так само легко і приємно. Шанували за це Блинду, адже головне завдання жінки - це народження дітей. До того дійшла її слава, що позаздрила їй сама Мати Сира Земля.
ВідповістиВидалитиОдного разу Блинда ненавмисно зайшла в болото, а Земля міцно схопила її за ноги і перетворила на вербу.
Тому у верби така велика життєва сила: увіткни її прутик в землю - і він виросте в ціле дерево.
Чудові легенди!! Дякую за підбірку.
ВідповістиВидалити