КІНДЕРБЛОГ "ВУЛИК": З народних джерел

Зірка Мензатюк

ПИСАНКА

Великодня казка

- Кудкудак! Кудкудак! Знесла яйце, як кулак! - закудкудакала курка на весь двір. - Та гарне ж: схоже на білий світ. Бо в світі сонце, а в яйці золотий жовток. Кудкудак!
Під хатою на стільчику грілась проти сонечка бабуня Марія.
-   Яйце? Та кругле, біленьке! Візьму його на писанку.
І вона поклала яйце в решето до таких же, як воно, білих та кругленьких.
Тоді розтопила ярого воску:
-   Ходи-но, Івасику, писанки писати!
Взяла бабуня писачок. Р-раз! - і лягла на яйце гаряча лінія. Два! - і розкреслилось яйце навхрест.
-   Бабулю, чуєш, бабуню! - запитав Івасик. - Що це за квіточка у тебе намалювалася?
-   То, Івасику, не квіточка. То знак сонечка золотого.
-   Бабуню, чуєш, бабуню! - знов Івасик. - А що то за цяточки-крапочки навхрест між промінням?
-   Не цяточки, Івасику. То чарівні знаки дощу.
Розписала бабуня писанку, в фарбі пофарбувала, - і стала писанка доладна, барвиста!
Настав Великдень. Покликала бабуня Марія Петрика, Івасика, Оксанку, Василинку - всіх своїх онучат.
-   Нате, онучата, по писанці. Гайда викочуватись!
Покотив Івась свою писанку:
-   Ану, хто до неї докотити зуміє?
Котять діти писанками; на них вербички, та хрестики, та клинці-вітрячки, та вигадливі поясочки так і мерехтять!
А в небі сонце сміється, світлом розлипається.
-   Чи будеш ти, сонечко, весь рік щедро світити? - питає в нього яйце-писанка.
-   Буду, буду, бо на тобі мій таємний, знак. Ти котишся - мене до землі приворожуєш!
-   А чи будеш, дощику, землю поливати, зілля напувати?
-   Буду, буду, бо на тобі і мій знак магічний. Ти по землі котишся - мої струни-срібнодзвони до неї прив’язуєш!..
По двору курка нипала. Стала, видивляється на писанку.
-   Що воно за яйце-райце, барвисте й зірчасте? Мабуть, самого сонця дитя. Я б такого зроду не знесла...
А писанка котиться по землі: тож буде сонце, будуть дощі й роси, буде в світі щастя! Хто його шукатиме - неодмінно знайде.

За матеріалами: "Соняшник". Журнал для дітей. Головний редактор Юрій Сердюк. №3-4 1992 р., стор. 10-11. Малюнок Юлії Мохірєвої.

ВЕРБНА НЕДІЛЯ

За тиждень до Великодня відзначали Вербну неділю. У цей день нарізали вербних гілочок і несли їх до церкви святити. Коли освячені гілочки приносили з церкви, то шмагали ними всіх членів родини і худобу, щоб здоровими були. Цими гілочками виганяли перший раз корів на випас, зберігали їх цілий рік від недуг і грому. Від вербної неділі почитали готуватись до Великодня: варили яйця, фарбували писанки, випікали обрядове печиво і паску.

Олекса Воропай

ВЕРБНА НЕДІЛЯ

(з книги "Звичаї нашого народу")

Неділя за тиждень перед Великоднем називається «Вербною», «шутковою» або «квітною», а тиждень перед цією неділею — «вербним».
У Вербний тиждень, за народнім віруванням, не можна сіяти конопель і городини, бо «буде ликовате, як верба». Не сіяли колись і буряків, бо «будуть гіркі».
У Вербну неділю святять вербу. Під церкву заздалегідь навозять багато вербового гілля. Зранку на Богослуження сходяться всі — старі й малі, бо «гріх не піти до церкви, як святять вербу».
Коли кінчається відправа і священик окропить гілля свяченою водою, то діти — одне поперед одного — стараються якнайшвидше дістати вербу і тут же проковтнути по кілька «котиків» — «щоб горло не боліло».
Як уже згадувалося, був колись на Україні звичай носити свячену вербу з церкви до церкви. Це робилося не тільки в суботу, а і в неділю. Так, у Харкові у Вербну неділю учні разом з вихователями та вчителями урочисто несли свячену вербу від міської парафіяльної церкви Святого Дмитра до «колеґіуму». А в слободі Котельва, Охтирського повіту, народ, на чолі з духовенством, щорічно носив вербу від Троїцької церкви до Преображенської.
Колись господарі, повертаючися з церкви з свяченою вербою, до хати не заходили, а відразу ж садили на городі по кілька гілок або — якщо було близько — то в полі, «щоб росла Богові на славу, а нам, людям, на вжиток»; а решту, що залишилася, несли до хати і ставили на покуті під святими образами.
Якщо, ввійшовши до хати, заставали когось, що проспав заутреню, то били такого свяченою вербою, примовляючи:

«Не я б’ю — верба б’є
За тиждень Великдень,
Недалечко червоне яєчко!».

У північнозахідній частині Бельгії (Фландрії) у Вербну неділю селяни втикають гілля верби на кутах поля і при цьому висловлюють надію, що їхнє поле буде забезпечене від злої напасти. Цей же звичай існує і в Австрії, в околицях міста Земмерінґ. Імовірно, що садження верби у Вербну неділю і в нас на Україні мало колись «очищуючий» характер; у всякому разі малося на меті забезпечити поле «від злої напасти». Тепер таке значення цього звичаю в народі призабулося.

Молоді хлопці та дівчата билися свяченою вербою ще й коло церкви, та й дорогою, як додому йшли; а, б’ючись, примовляли:

Будь великий, як верба,
А здоровий, як вода,
А багатий, як земля!

В Галичині примовляли так:

Шутка б’є — не я б’ю,
Віднині за тиждень
Буде в нас Великдень!

Свячена верба користується великою пошаною серед нашого народу. «Гріх ногами топтати свячену вербу», а тому навіть най дрібніше гілля, якщо воно залишилося після освячення, палили на вогні, щоб, боронь Боже, під ноги не потрапило

Свяченій вербі приписується магічна сила. Як вперше на весні виганяють скот на пасовисько, то конче свяченою вербою — «щоб нечисть не чіплялася до тварин». Більше того, викидають гілля свяченої верби на двір під час граду — «щоб град зупинився».

Верба має велике значення в народній медицині. Коли хворіють люди або тварини, то знахарі варять свячену вербу разом з цілющими травами і напувають тим варивом хвору людину чи тварину — у повній надії, що «поможе». Виваром свяченої верби мочать голову і цим лікуються від болю голови. Лікуються свяченою вербою і від пропасниці та ревматизму, збивають нею гарячку. Товчене листя з верби кладуть на рани, а горілку, настояну на її листі, п’ють проти шлункових захворувань.
Верба має не абияке значення і в науковій медицині. Ось як пише про це Юрій Липа: «Кора верби в легких напарах придається в ревматичних хворобах суглобів і болях м’язів. Найліпше пити її в мішанці, і то впродовж багатьох тижнів. Відвари з кори давати треба в гарячкових станах і пропасниці, зв’язаних з побільшеною нервовістю. Головний складень світової слави ліку на нерви «Пасифльорин», побіч пасифльори — це кора білої верби». (Див. д-р Ю. Липа: «Ліки під ногами». Краків, 1943, стор. 47). Козяча верба (Salix caprea L.) часто зустрічається на Україні, особливо в лісах і на левадах. Її характеризують коротке і широке листя, а також грубі «базоки» або «котики».

Поруч такої пошани до верби і віри в її лікувальну силу дивно звучить народна легенда про козячу вербу — один з видів верби. Легенда каже, що козяча верба проклята Богом за те, що з неї робилися цвяхи для хреста, на якому розп’яли Спасителя: «за це її черви точать». Крім того, за народнім віруванням, у сухій вербі сидить чорт; звідси й прислів’я: «Закохався, як чорт у суху вербу!»

Відомо, що коли Спаситель їхав на ослі, то люди встеляли Йому дорогу пальмовим гіллям. З цього і пішов звичай святити гілля дерев у цю неділю. В південних країнах, де росте пальма, святять пальмове гілля. У нас на Україні пальма не росте, а тому довелося нашим предкам вибирати якесь інше дерево. І цей вибір, не зважаючи на легенду і прислів’я, як бачимо, впав на вербу.

Звичай святити вербу дуже старий, бо вже в «Ізборнику» (1073 рік) згадується «Праздьникъ вербны». Згадує про вербу і Данило Паломник (1095 - 1108), що відвідав Єрусалим і там бачив «древіе много по брегу Іорданову превысоко, яко вербіе єсть и подобно». То були пальми, що нагадали нашому землякові рідне чернігівське «вербіе».

За матеріалами: Олекса Воропай. "Звичаї нашого народу". Етнографічний нарис. Том 1. "Українське видавництво", 1958, стор. 248 – 251.

Одне з головних, якщо не найголовніше, свято всього православ'я - це Великдень (або Пасха). Ці назви є стилістичними синонімами в розумінні назви релігійного свята Воскресіння Христового. Слово "Пасха" церковнокнижне, а слово "паска" - просто розмовний синонім до церковного "Пасха", і, крім того, означає обов'язкову великодню здобу, що господині випікають і святять у церкві. Проте основна назва свята Воскресіння - Великдень.

Великодню передує Великий піст. Наші предки дуже сумлінно дотримувалися приписів посту: протягом цього часу не їли (особливо по п'ятницях) ні м'ясних, ні молочних страв.

За тиждень до Великодня святкують Вербну неділю.
Тиждень перед Великоднем називають Великим або Страсним, оскільки на цей час припадали страсті (муки) Христові. Найважливіші дні цього тижня починаються з четверга. До цього дня все господарство і хата мають бути прибрані, чисті, тому цей четвер називають Чистим або Страсним. Велика п'ятниця — день смерті Ісуса Христа,— передсвятковий день. Ніхто вже не виконує тяжкої роботи, хіба що господині готують страви для освячення. А в Світлу неділю після Воскресної утрені освячують страви: великодню здобу — паски, яйця, сир, м'ясо, а також писанки. У цей та подальші дні свята люди вітають одне одного словами: «ХРИСТОС ВОСКРЕС!» — «ВОІСТИНУ ВОСКРЕС!»
Великдень, як і Різдво,— родинне свято. Тому на цей день намагалися зібрати всю родину, де б хто не був.

У розповіді про Великдень дуже важливо згадати про писанки. Прийшли вони до нас із сивої давнини, ще з дохристиянських часів. Яйце вважалося символом сонця, весни. Нелегке це заняття розмальовувати писанку, адже треба мати хист і знати чимало знаків, кожен з яких щось означає. Це ціла наука, що передається із покоління в покоління. І дуже приємно, що писанкарство живе й сьогодні.

Скоро Різдво

Прийшла зима. Випав перший сніг, наступили морози і покрилися кригою ріки. В селі всі господарські роботи закінчено. Господарі ховають реманент, лагодять сани, їздять до млина та готуються до Різдвяних свят...
Господині прядуть. Дівчата вишивають і щоранку вмиваються «першим снігом» та витираються червоною крайкою — «щоб були рожеві лиця». Парубки допомагають батькам, а у вільний час заважають дівчатам вишивати.
Наближається період угадування на майбутній рік, а разом із цим надходить і час старих традиційних розваг сільської молоді — розваг, що сповнені чаром первісної поезії нашого народу.
Староукраїнські звичаї, що колись були пов’язані з початком нового року наших далеких предків, пізніше перейшли до християнських свят. Одна частина з них перейшла до сучасного Нового Року, а друга — до свята введення в храм Пресвятої Богородиці (4-го грудня за новим стилем). Це свято в народній термінології звичайно називається Введення.

За матеріалами: Олекса Воропай. «Звичаї нашого народу». Етнографічний нарис. Мюнхен, «Українське видавництво», 1958, стор. 13).

* * *

Зимові свята починаються 4 грудня зі свята Введення в храм Пресвятої Богородиці, «коли вводиться літо у зиму». Цей день віщує, яким буде наступний рік: урожайним чи ні, посушливим чи дощовим. З цього дня у хліборобському розумінні починає спочивати земля, яку не можна копати лопатою аж до Благовіщення (7 квітня). Обряди зимового циклу пов'язані не тільки з періодом очікування весни як часу сівби, а й з давніми міфами про народження Всесвіту.
У зимовому циклі простежується двочастинна структура давньої обрядовості: зустріч - проводи. Зустріччю предків на Свят-вечір розпочинався період найважливіших зимових свят - Різдвяні свята, котрі закінчувалися проводами на Водохреща. Різдвяний цикл свят був пов’язаний із відродженням нового сонця, яке відтоді починає щораз вище підноситися і тепліше пригрівати. У ньому було найбільше обрядових дійств, якими намагалися забезпечити здоров’я, щастя і достаток; багато з них також було спрямовано на вшанування покійних предків. У цей період українці віншували, колядували та щедрували – співали ритуальних пісень-побажань господарям осель та їхнім домочадцям. Умовно завершував зимовий цикл святкових дат за сучасним церковним календарем - день Петра Вериги (29 січня). З ним народне повір’я пов’язувало прикмети, за якими визначали настання весни, передбачали, яке буде літо.

Зимовий цикл українських свят:

4 грудня - Свято Введення (Третя Пречиста)